Спектакль «Жайвір для Оленки»

26.10.2011 та 11.11.2011 року у Київському Палаці дітей та юнацтва Театр «Incunabula» в рамках проекту «Наші долі – урок історії для молоді», який фінансується німецьким Фондом «Пам’ять відповідальність і майбутнє» EVZ здійснив постанову спектаклю «Жайвір для Оленки».

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

26.10.2011 перший спектакль відбувся з нагоди відзначення 75-ої річниці Київського Палацу дітей та юнацтва.
11.11.2011 спектакль відбувся з нагоди відзначення 67-ої річниці визволення України і 68-ої річниці визволення м. Києва від німецько — фашистських загарбників.

Автор сценарію і режисер — постановник Андрій Сенчук.

Спектакль присвячено:
Усім, хто безвинно страждав у гітлерівській неволі і мусив бути рабом Третього рейху.

Ця документальна п’єса створена за спогадами колишніх примусових робітників та в’язнів концтаборів.

В основу п’єси лягли спогади, що увійшли до збірок під спільною назвою: «Пам’ять заради майбутнього», випущених Українською спілкою в’язнів – жертв нацизму (УСВЖН).
Історія з «подарованою мамою» трапилася з Інессою Мірчевською.
Мрію про «жайвора» взято зі спогадів Олени Тітової.
Майже дослівно використано фрагменти спогадів Миколи Василенка, Любові Кривосницької, Олександра Ілляшенка., Бориса Йорзи, Івана Прокопа, Григорія Фурдила, Івана Тізіна. Епізод із бутербродами від німецьких жінок у церкві – зі спогадів Надії Подобиної.
Переобладнана під барак будівля приватного театру – це зі спогадів С.С. Кригіна. Тітка Н.І. Слєсарєвої зав’язувала їй очі на етапі, аби дитина не бачила повішених вздовж дороги — звідси зав’язані очі Оленки. Дитячі враження про перший виступ на сцені – це спогад Л.В.Кочержиної. А.А.Біловол згадує, як робив із кольорових папірців, випадково знайдених, квіти та обмінював їх на хліб. Епізод із визволенням на кораблі «Кап Аркона» та порівняння одягу в’язнів із костюмами маріонеток прийшли зі спогадів К.І.Байдака.
Спектакль починається так: на сцені — переобладнана під табірний барак сцена театру, на якій серед залишків театральних декорацій стоять двоярусні нари. Можливо, такий вигляд мав інтер’єр приватного драматичного театру на околиці міста Бойтен
у Сілезії, де під час Другої Світової знаходився робочий табір для остарбайтерів. Знадвору з табірного гучномовця звучить музика, котрась із опереткових мелодій.
Разом з’являється Надія — молода дівчинка. Світло вихоплює тільки її. Вона робить квіти з паперу та кольорових ганчірок.
Вона розповідає: «Мені було тринадцять. Війна. Фашисти захопили мій Дніпропетровськ. У сорок третьому мене силоміць привезли сюди. Я стала «остарбайтером». Так німці називали тих людей зі Сходу, в основному, з України, яких примушували на себе працювати. Тоді я жила у таборі на кілька бараків — за колючим дротом, під озброєною охороною.
До війни цей барак був залою приватного театру, а зараз тут тримали остарбайтерів.
Комендант табору хотів зберегти сцену, куліси — він вважав себе театралом, меломаном.
Тому в таборі завжди звучала музика. За два роки я бачила на цій сцені більше тисячі людей, та й тоді, у червні сорок третього, тут поселили більше двохсот чоловік».
П’єса подовжується.
В залі понад 300 глядачів. Це школярі, їх вчителі і батьки, колишні примусові працівники і в’язні концтаборів. Усі глядачі з болем у серці слідкують за дійством.
«Нарешті довгоочікувана воля!
«Мамо! – Купи мені «жайвора», — просить Оленка.
Лунають оплески.
На сцену акторському колективу виносять від Української спілки в’язнів – жертв нацизму дарунок: кошик живих квітів.
Режисер — постановник Андрій Сенчук запрошує на сцену присутніх в залі колишніх в’язнів – жертв нацизму. Вони щиро дякують молодих акторів за їх майстерність і бажання передати страждання, які вони перенесли в гітлерівській неволі в свої дитячі і юнацькі роки.
Діти дарують їм прекрасні живі квіти.