Опубликовано 5th Март 2018 |

У неволі

 

Табір, експерименти і голод, що страшніший за смерть

 

 

Під час Другої світової війни у багатьох німецьких таборах українських дітей вбивали з автоматів, знищували цілими бараками і по одному. Закопували мертвими і живими, з матерями й без них… їх спалювали у крематоріях, душили у газових камерах, мучили на плацу, морили голодом. Серед тих двох мільйонів українських дітей і підлітків, хто пережив страхіття і вижив, — 82-річна чернігівка Ніна Зубок. Це жінка з великої літери! Життєлюб! Завжди усміхнена, інтелігентна. Навіть не віриться, що колись над нею, восьмирічною дівчинкою, яку насильно вивезли до Німеччини, проводили експерименти й медичні досліди. У неї знову й знову брали молодесеньку кров… Карателі вважали, що саме вона зцілить їхніх поранених солдатів.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~


Зубок 4

Ніна Зубок — жертва фашизму, часто заходить до редакції нашої газети. Гарна зачіска, елегантний капелюшок, обов’язково підфарбовані вуста й маленька сумочка. Все, як у справжньої леді. У неї постійно купа справ, кудись поспішає… То в Київ на якесь зібрання їде, то на зустріч зі школярами чи студентами. Активна й вічно заклопотана. Але розповісти про пережите нашим читачам погодилася залюбки.

— Народилася я 1 серпня далекого 1935 року у селі Чепигівка Ріпкинського району, — почала пані Ніна. — Мої батьки були сиротами, все своє життя працювали в колгоспі. Мама народила четверо дітей, крім мене — двох братів і сестру. Батько Володимир Будько брав участь у Фінській війні, його було важко поранено, після операції демобілізували. Військкомат видав йому, так званий, «білий квиток».

Ніна Зубок розповідає, що коли в 41 -му почалася війна, батько і мама не лишали роботи в колгоспі, допомагали народним месникам продуктами, адже поряд з Чепигівкою був ліс, де й розташовувався партизанський загін:

— Керував загоном наш земляк Мойсей Кондрашевський, а його рідна сестра Катерина жила з дітьми через один двір від нас. Вночі партизани навідувалися в село, аби дізнатися про обстановку, а також взяти харчі. Люди допомагали, чим могли, віддавали останнє… Німці «шастали» по хатах, забирали курей, молоко, хліб та інші продукти. Роз’їжджали мотоциклами по селу. Часто кружляли ворожі чорні літаки. Ми ховалися від них у льосі. Якось було, коли німці скидали з бортів бомби, загинуло кілька людей…

Зі сльозами на очах Ніна Зубок згадує, як її, восьмирічною дівчинкою, було насильно відправлено з України.

— Німецькі окупанти розстріляли сім’ю Кондрашевського — маму й дружину, а тих, кого підозрювали у зв’язках з партизанами, вивезли до Німеччини. Першого серпня 1943року, саме у мій день народження, це торкнулося і моєї родини. Спочатку везли людей підводами в бік Любеча, ближче до Дніпра, тоді нас доставили в Білорусь, у болотисту місцевість, де росли тільки лоза й трава. Неподалік ми побачили клуні — це такі сарайчики, що сплетені з лози, для зберігання сіна.

Зубок 2

Зігнали всіх у клуні. Ночі холодні, скрізь протяги, люди дуже мерзли. Селяни вже думали: ось-ось їх спалять живцем. Такі випадки вже були в селах Клубівці й Пізнопали на Ріпкинщині. Дехто припускав, що їх втоплять у річці. Та лише згодом нещасні українці зрозуміли, що німці зігнали в клуні людей задля того, аби потім відправити в Німеччину на роботу. Охорона була надійна, озброєна до зубів, втекти неможливо.

— Їсти нічого, у кого був який сухарик, все поділили, — з болем згадує жінка. -Люди стали хворіти, заїдали воші… З клуні нікого не випускали… Мені здавалося, що це триває вічність. Аж раптом мене покликав пальцем до себе німець, щось сказав поліцаю і той передав, щоб я сходила в село і попросила собі їсти. Усі в клуні думали, що мені «капут». Згадую цей епізод й досі й не можу відповісти, чому він саме мене обрав?

Білоруське село Стежерноє від клуні далеченько. Визначити відстань восьмирічна дівчинка не могла. Вона просто йшла, через непролазні кущі й болото. Нічого не боялася і сильно хотіла їсти.

— Ця біда за мить зробила дітей дорослими, — продовжує Ніна Зубок. — Пам’ятаю, у яку хату не зайду-пустка, двері відчинені, нікого ніде немає. І лише в одному будиночку на столі лежали два деруни. Від давності вони почорніли й засохли. Скільки ж було у мене радості! Я їх одразу ж з’їла. У іншій хаті на печі лежав хворий дідусь і голосно стогнав. Я йому розповіла, звідки прийшла і що там люди хочуть їсти.

Дідусь попросив Ніночку, щоб полізла під піч і там взяла у діжці зерна. Скільки могла, стільки й брала в кишені полотняної сукні, поділ. Коли повернулася до своїх у клуню, поділили зернини порівну.

Невдовзі людей переправили через Дніпро, через міст із човнів, поверх яких лежали дошки. Було дуже страшно просуватися вперед — здавалося, ось-ось упадеш у воду. Привезли до міста Калинковичі, де обробили всіх від вошей, підстригли наголо, навіть дівчат з довгим волоссям і косичками… Плакали, голосили. А тоді зігнали у вагони й повезли в Німеччину.

— Ми сиділи на брудній підлозі, до війни цим товарняком перевозили худобу. Дуже хотілося їсти… Дали якоїсь мутної води у консервних банках. Казали, що це навар із пшениці. Вибору не було — пили, аби хоч якось втамувати страшенний голод. Лише тепер я міркую, які все-таки люди оптимісти! Голодні у вонючих вагонах ми ще й співали! — тремтить голос у Ніни Зубок.

У Німеччині, в лісі неподалік від Білефельда, що розкинулося біля підніжжя фортеці Шпарренбург, родину Будьків разом з іншими земляками чекали бараки. З XV століття місто називали сонячним, тому що у Білефельді була майстерня з виробництва сонячних годинників.

Бараки були обнесені колючим дротом під напругою, з охороною, собаками, триярусними нарами. Посеред приміщення стояла буржуйка. Маленькі вікна там, де двері. Сюди майже не заглядало сонце. Коли йшли дощі, все в бараках ставало мокрим, холодним і бридким. А діти, погано вдягнені, упродовж годин перебували під дощем — і для них охоронці влаштовували переклички на табірному плацу. Взимку маленькі хлопчики та дівчатка відморожували собі ноги, застуджувались, хворіли і… помирали.

Зубок 1

У таборі перебували люди з різних країн: поляки, французи, білоруси, росіяни, українці. Тут окремо жили військовополонені, остарбайтери й діти. Найбільше знущалися з офіцерів та солдат.

— На наших дитячих очах лупцювали людей гумовими палицями і нагайками, затим кудись тягли закривавлені тіла… Щодня о п’ятій ранку спостерігали, як остарбайтерів вантажними автомобілями везли на роботу у місто Білефельд.

Дорослі працювали по шістнадцять годин на день, діти від шести до дванадцяти років на території табору прибирали недопалки, камінці, папірці. Опісля лунала команда: «Розкидати сміття!». І все починалося спочатку. Підлітки упродовж дванадцяти годин переносили землю з одного місця на інше. Діти, старші за віком, надривалися біля станків на заводах, фабриках, майстернях, сільгоспроботах. Така виснажлива праця забирала всі фізичні й моральні сили.

Не було жодних думок, бажань, окрім одного — поспати та поїсти. Табірний голод страшніший за смерть. Вранці видавали мізерну пайку хліба з тирсою, увечері баланду з мерзлої гнилої брукви або капустяних качанів.

— Ми ходили в барак, де варили баланду. Туди привозили овочі, діти допомагали заносити все в приміщення. Інколи замість брукви і турнепсу привозили буряк. Яка ж це була радість! За нашу роботу інколи давали бурячок. Ми його розрізали на тонесенькі смужечки й приліплювали до пічки-буржуйки. Шматочки підсмажувалися, здавалося, смачнішого нічого у світі немає, хоча обпалювали і руки, й ноги, особливо шкіру на колінах. Ходили з пухирями, що довго не загоювалися…

Діти постійно згадували рідну домівку. І маленька Ніночка також. Вона відчувала запах хліба, який мама виймала з печі гарячим на листку капусти. Може, саме ці думки й допомогли їй вижити?!

— Дітей, як і остарбайтерів, одягали у полосаті піжами, а взували в «гольсшуги» -дерев’яні черевики, — не замовкає пані Ніна.

— Нам, дітям, робили якісь уколи, після чого на тілі з’являлися пухирі, як після опіку, брали кров.

Дошкуляли воші й клопи. Поголовно хворіли на коросту. До крові розчісували шкіру, а під струпами поселялися воші, і сверблячка ставала нестерпною. У деяких це було у такій сильній формі, що діти гнили живими.

У 1944 році почались систематичні нальоти авіації на Німеччину. Влітку декілька тяжких бомбардувань пережив Біле-фельд. Бомби падали не лише на промислові об’єкти, а й на спальні райони міста. Це тривало не одну годину. Бомбардування — жорстоке й фатальне. Укритися було неможливо. Тисячі східних робітників і військовополонених загинули. До квітня 1945 року другий фронт щільно підійшов до Білефель-да. Американські війська звільнили місто.

Ніна Зубок добре пам’ятає цей день. Усіх дітей нагодували, одягли в чисте й сфотографували: серед інших — вона, вдягнута у чорну сукню, під стягом, піднявши руки на рівні грудей. Тоді ж було зроблено фото, на якому босонога Ніночка стоїть на фоні барака з триярусними нарами поруч із білоруською дівчинкою. А потім всіх табірних утриманців перевезли до тисячолітнього міста Галле. Тут не було серйозних руйнувань, спричинених війною. Біля самого вокзалу стояло тільки декілька пошходжених бомбардуваннями будинків. Навкруги — тиша і мирний спокій. Містом курсував затишний і напівпорожній трамвай. Декілька тисяч полонених нарешті від чули радість життя. Усі очікували повернення додому. Але минуло майже п’ять місяців, перш ніж Ніна Зубок опинилася на рідній землі.

— Дорогою я сильно захворіла,- розповідає. — У Польщі мене помістили у військовий госпіталь до поранених. Не пам’ятаю, скільки там пролежала, але потім знову чекала подорож. Додому на Батьківщину доставалася важко, шляхи розбиті, все понівечене. Добиралася товарняком до Білорусі По кілька діб вагони простоювали у тупику, пересідала з одного потяга в інший. Голодна. Згадую страшні картини: на привокзальних майданчиках, біля залізничних калій, на узбіччях — лежали мертві тіла людей, опухлі від голоду, обліплені мухами, й нікому до них не було діла…

Ще довго лікувалася Ніна Зубок від недуги, що «дісталася» їй від медичних експериментів і дослідів у таборі на чужині. Та найстрашніше у цій жахливій історії — це те, що все своє життя ця мужня й сильна жінка так і не змогла забути біль, знущання й голод, що страшніший за смерть.

Зубок 3

Закінчила школу, технікум, інститут. Зі своїм чоловіком виховали двох дітей, сина й доньку, додалися онуків.

— Той, хто пережив жахи війни, має доносити до людей правду про неї, щоб не допустити ще одного злочину проти людства, — наостанок сказала жінка.

Маючи такий трагічний досвід, наша землячка Ніна Зубок брала участь у поїздці «Марш Миру» через всю Україну. Не раз виступала перед школярами у Польщі й Німеччині. Вже багато років поспіль очолює Чернігівське обласне відділення Української спілки в’язнів-жертв нацизму. Має багато почесних грамот і відзнак усіх рівнів. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Лариса Галета, «Деснянка» №8 (693) від 22 лютого 2018

Пошук
Розділи

Інтерв’ю Голови УСВЖН Маркіяна Демідова на Громадському радіо

Голова Української спілки в'язнів-жертв нацизму Маркіян Демидов, ...

Щоб ніколи не повторилося

«Бережімо мир!»   11 квітня у всьому світі відзначають ...

11 квітня 2018 року в Нікополі

11 квітня 2018 року в Нікополі відзначили ...

11 квітня у Снігурівському відділенні УСВЖН

За багаторічною традицією 11 квітня в нашому ...
библиотека 288 сш 013

Зустріч з київськими учнями до Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів

Голова Спілки Маркіян Дмитрович Демидов, колишній малолітній ...
2018_04_12_zystrich_zybok_52

«Я не хочу, щоб діти плакали знову»

«Я не хочу, щоб діти плакали знову» Ці ...
IMG_20180411_105751

11 квітня в Україні і усьому світі відзначають Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів.

Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів відзначається ...

У Бабиному Яру вшанували пам’ять жертв нацизму

http://podrobnosti.ua/media/videos/2018/4/11/novosti-za-2018-04-11-1745_7b38744c37daeeb7b38a368a0fa3192b.mp4 Сьогодні Міжнародний день визволення в'язнів нацистських концтаборів. ...

В Україні вшанували жертв нацистських концтаборів

http://podrobnosti.ua/media/videos/2018/4/11/novosti-za-2018-04-11-0900_cbef4e02ba57bb76fa0c3e08f7a04e6a.mp4 Сьогодні відзначають Міжнародний день визволення в'язнів нацистських ...
295697_1

Вітаємо з 8 березня!

Шановні жінки Української спілки в’язнів-жертв нацизму!    ...
Останні записи