В Україні вшанували жертв нацистських концтаборів

Сьогодні відзначають Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. За роки Другої світової через них пройшли 18 мільйонів людей, з них 11 мільйонів — безжально знищили. Свідків тих жахливих подій щодня дедалі менше. З тими, хто пройшов крізь пекло ще в дитинстві, зустрілася Катерина Сривкова.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Маркіяну Дмитровичу було лише вісім, коли його забрали в «Саласпілс». Каже: той день не забуде ніколи. Фашисти вивозили з його рідного села в Білорусі — не всіх.

«Детей и стариков загнали в колхозную баню и спалили живыми. Мы слышали эти крики, этот ужас», — розповідає Маркіян Демидов, колишній в’язень концтабору «Саласпілс», голова Української спілки в’язнів-жертв нацизму.

Саласпілський концтабір розташовувався в окупованій німцями Латвії, неподалік Риги. Там тримали малолітніх в’язнів, яких потім використовували як донорів крові для поранених німецьких солдатів.

«Мы как скотина были. Я работал. Мне был восьмой год, я пилил чурки метровые с приятелем, и мы голодные в концлагере. Утром баланда. Миска такая, ну, может, литр. И давали — на детскую ладонь умещался кусок хлеба. Озброт назывался. Отжимки свеклы — 40%, отруби — 30%, мука из соломы — 10%, древесные опилки — 20%. Вот еда», — розповідає Маркіян Демидов, колишній в’язень концтабору «Саласпілс», голова Української спілки в’язнів-жертв нацизму.

Хлопцеві пощастило, бо був світловолосий і блакитноокий. Його вирішили «онімечити» — і відправили до маєтку, звідки потім йому вдалося втекти. Але — не на волю. Маленький Маркіян потрапив в іншу латиську сім’ю, де працював до самого звільнення — у людей із цікавою історією.

«Они на теплоходе «Титаник» плыли в Америку. И они спаслись», — розповідає Маркіян Демидов, колишній в’язень концтабору «Саласпілс», голова Української спілки в’язнів-жертв нацизму.

Тепер Маркіян Дмитрович намагається допомагати всім, хто так само, як і він, пройшов крізь пекло.

Анна Михайлівна пережила «Освенцим».Через війну вона не знає власного дня народження, та й вік — лише приблизно, за висновками медекспертів.

«Война забрала у меня все. Я не знаю ни своего места рождения, ни своих родителей. Все это мне заменили номером, который был у меня наколот в концлагере. Я, конечно, не помню ничего, кроме момента, когда нам накалывали номера. Вероятно, это было настолько больно и дико, что вот этот момент у меня отложился», — розповідає Анна Стрижкова, колишня ув’язнена концтабору «Аушвіц-Біркенау №69-929».

Тоді Анні Михайлівні було приблизно два роки. Після звільнення вона потрапила до лікарні в Києві, звідки її забрали прийомні батьки.

«Мама была донором, три раза мне давала свою кровь. Поэтому сказать «не родная по крови» я не могу», — говорить Анна Стрижкова, колишня ув’язнена концтабору «Аушвіц-Біркенау №69-929».

Табірний номер вирішили видалити. Тепер залишилася тільки фотографія та шрам на руці.

«- Остался только след. Вот такой вот — небольшой».

У 2000 році в Україні було 737 тисяч колишніх в’язнів концтаборів. Сьогодні ж лишилося — близько 29 тисяч..

«Мы последние жертвы войны. И мы очень бы хотели, чтобы мы и остались такими. Чтобы больше не было войны», — говорить Анна Стрижкова, колишня ув’язнена концтабору «Аушвіц-Біркенау №69-929».

http://podrobnosti.ua/2235719-v-ukran-vshanuvali-zhertv-natsistskih-kontstaborv.html