11 квітня у Снігурівському відділенні УСВЖН

За багаторічною традицією 11 квітня в нашому районному центрі за підтримки РДА, районної та міської рад при участі громадської організації «Снігурівське районне відділення Української спілки в’язнів-жертв нацизму» відбувається мітинг і покладання квітів до пам’ятного знаку на честь колишніх в’язнів концтаборів.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Відзначення міжнародною спільнотою Дня визволення в’язнів фашистських концтаборів – данина визнання такого природного феномену, як непереможна сила людського духу, його провідної ознаки – прагнення до свободи.

Ось як згадував про своє перебування в нацистському концтаборі наш земляк Сулімов Григорій Ананійович, якому на той час було 25 років: «Один раз в день пленные получали баланду из неочищенной брюквы, их заставляли пить отвар из травы, сильно ослабляющий организм. Буквально через месяц пленные настолько ослабевали, что было тяжело подняться. Затем нас начали перегонять в другие лагеря. Отставших и обессиленных по дороге расстреливали. Меня, истекающего кровью, отнесли в морг концлагеря «Ридрица». Когда принесли следующий труп, санитар морга , услышав мой стон, спросил, откуда я родом, и , услышав ответ, произнес: «Значит, будем жить, земляк!» ( оказалось, что санитар родом из Берислава Херсонской области). Чтобы выжить, я отрезал кусочек ремня, клал на кочергу, вносил в огонь, обжигал и ел это. Так я съел свой пояс, затем все, что было похоже на кожу в обуви».

Трохи зміцнівши, разом із цим же земляком-санітаром, користуючись своїми знаннями з хімії, Григорій влаштовував фальшиві діагнози для вкрай виснажених полонених, вберігаючи їх від розстрілів. Шкільні знання німецької мови дозволили йому перекладати листівки, які потай проносив у барак полонений угорець. За це Григорій потрапив у гестапівську тюрму.
Пізніше в трюмі корабля Григорій Ананійович був примусово вивезений до Норвегії, і тільки у 1946 році він повернувся до Снігурівки, де більше 30-ти років працював учителем хімії в школі №1.

Багато снігурівчан пам’ятають цю неординарну людину, що залишила добрі спогади в їх серцях про Григорія Ананійовича як про Вчителя з великої літери.

За згадками його доньки Олени Сулімової, батько був оптимістом, ніколи не скаржився на тяжкі часи, не вважав свою молодість втраченою. Розповідав дітям, що в жахливі часи перебування в концтаборі заприсягся: «Якщо виживу, радітиму кожному дню, кожній миті життя!». І своїй обіцянці був вірний. Про це свідчить і один із його віршів, залишених як заповіт своїм нащадкам:

Якщо сумно тобі, що прожито життя
Чи оголений сад восени,
Притамуй свою біль, що нема вороття.
Жди весни восени, жди весни…
Жди весни, жди весни – вона збудить чуття
І минулого райдужні сни.
Притамуй свою біль, що нема вороття
І що осінь життя…Жди весни.
Жди весни, жди весни! Вона вернеться знов
І повторить себе, як завжди.
Лиш природі властива повторна любов.
Жди весни, все надійся і жди! (28. 09.1079 р.)

1500 снігурівчан були примусово вивезені до Німеччини в роки війни. Не всі з них вижили й повернулися додому. Час, що минув із тої пори, забрав життя вже багатьох із них. Зараз таких людей, що перебували в німецьких концтаборах, у районі лишилося 18. Ще 10 земляків – це люди, що дітьми зазнали рабської долі.

Снігурівське відділення Української спілки в’язнів-жертв нацизму було створене в 1997 році. Очолив його колишній в’язень концтабору Григорій Дмитрович Бей, майстер БМУ- 25. Разом із дружиною Лідією Пантеліївною він сприяв тому, щоб усі 473 колишні в’язні, що проживали в той час у нашому районі, були поставлені на облік і змогли отримати компенсації уряду Німеччини за заподіяну їм у дні війни шкоду. Після його смерті справу продовжила Бей Лідія Пантеліївна, яка очолювала районний осередок до 2017 року.

Дехто запитує: «Навіщо ми згадуємо про сумні сторінки історії? У нашому житті й так вистачає болю й страждань». Але мусимо міцно закарбувати в свідомості ту істину, що в природі все взаємопов’язано. Тому ми повинні знайти зв’язок між тими давніми подіями й сьогоденням — іншого шляху розвитку немає. Ми не зможемо позбавитися від старого й віджилого, якщо не усвідомимо суті самого життя, бо природні закони діють невблаганно. Лише навчившись ними керуватися, можна зробити крок у нове життя, де пануватимуть любов, доброта, взаємоповага та взаємопідтримка.

Чому ж у історії досить освіченого людства виникло таке ганебне явище, як концтабори? Пояснити це можливо лише тим природним законом, що головним у нашому житті є не стільки матеріальний світ і добробут, а ті відносини, які ми будуємо, наше ставлення до цього світу.
Амбітне прагнення поставити свою особу вище інших, панувати над іншою людиною, понукати нею, пригнічуючи її волю, намагання незаслужено користуватися результатами колективної праці – ось що рухає багатьма людьми впродовж тисячоліть і є причиною насилля, воєн, страждань і болю.

І наші земляки, що у роки Другої світової війни були силоміць відправлені на примусові роботи в Германію, перебували в концтаборах не лише нацистських, а, на жаль, і в рідній країні, у повній мірі відчули на собі наслідки порушення природного закону свободи вибору, принизливе ставлення до них як до нижчовартісних людей, наругу над людською честю й достоїнством, зазнали душевного і фізичного болю.

Ми не можемо загоїти ті рани наших земляків, які болять і до сьогодні, але ми повинні низько вклонитися їм за той досвід, який вони так тяжко набували, – досвід необхідності поважати будь-яку людину, побачити її цінність незалежно від її світогляду, висоти та значення того місця, яке вона займає в суспільстві. Ми мусимо вчитися створювати умови для розвитку людини, допомагати виконати кожному своє призначення на землі.

І це не високі й абстрактні фрази. Давайте подумаємо над тим, як ми будуємо стосунки в наших трудових колективах, у побуті, в родинах. Наші діти будуватимуть майбутнє, а чи отримали вони від нас уроки поваги до людини незалежно від віку, ненасильницьких стосунків, уміння не управляти завдяки тиску чи маніпуляціям, а узгоджувати інтереси всіх без винятку сторін? Чи є ми прикладом чистоти помислів, дій, і зокрема, мови? Скільки ще бруду навколо нас, який залежить не від Президента чи Верховної Ради, не від нашого керівництва, а від кожного з нас.

Людям, що пережили приниження насиллям, сваволею у попередні історичні періоди, не потрібні наші гучні й пишні фрази. Данина поваги до них буде в наших практичних справах — засвоєння кожним уроків минулого у реальному житті, навіть у маленьких масштабах і справах.

Тож нехай відзначення цієї сумної дати стане іще одним приводом замислитися кожному з нас над сенсом життя, розумінням того, що всі ми відповідальні за те, що не спроможні й до сьогодні поставити заслін насиллю в нашому житті. І хай у цьому нас зміцнює віра у справедливість і красу світу, створеного Богом!
Чимбір Наталя – голова громадської
організації «Снігурівське відділення
Української спілки в’язнів-жертв нацизму.